Два роки тому Верховна Рада України прийняла новий закон "Про освіту", сьома стаття якого стала фактично яблуком розбрату України із її західними сусідами, зокрема Угорщиною. Згадана норма закону передбачала обов'язкове здобуття середньої освіти, починаючи з середньої школи, виключно державною українською. мовою. Угорщина неабияк обурилась, апелюючи до ущемлення прав угорськомовної меншини на Закарпатті. Не дивлячись на те, що Венеційська Комісія дала позитивний висновок щодо цієї норми закону, Угорщина почала доволі серйозну конфронтацію з Україною, вимагаючи змінити законодавство. В даному контексті Угорщина заявила про блокування всіх євро та північноатлантичних інтеграційних рухів України, а так само почала ледь не дипломатичну війну проти нашої держави, навіть просячи США вплинути на Україну. Аргументи України щодо того, що закон спрямований на створення умов для угорськомовної меншини вивчити українську мову, а відтак соціалізуватись, Угорщиною просто відкидаються, не дивлячись ні на що.
Вже кілька тисяч років існує мудрість біблійного проповідника Еклезіаста: "Що було, то було. І що має бути, то й буде воно. І немає нічого нового під сонцем". Буде цікавим той факт, що те, про що Україна застерігає Угорщину, вже було і не в дуже далекому минулому. І більше того, історія, яку оповім я вам нижче, мала вплив не тільки соціальний, а й навіть політичний. Для цього переведемо нашу увагу трішки далі від українських кордонів на північ до хоч і не сусідньої, але культурно братерської нам держави Литви.
Розпочну трішки з історичної довідки. В період з 1919 по 1939 столиця Литви Вільнюс була окупована Польщею і знаходилась у складі 2-ї Речі Посполитої під назвою Вільно, а навколишні території мали назву Віленський Край. В результаті початку у 1939 році другої світової війни СРСР окупував частину Польщі з Вільно, передавши місто разом з навколишніми районами тоді ще самостійній і незалежній Литві. Вільно знову стало Вільнюсом, в який як справжню столицю повернувся уряд Литви. Далі в 1940 році СРСР анексував Литву, в 1941 році почалась німецько-радянська війна, а в 1945 комуністичний уряд Польщі (ПНР) уклав договір про обмін населенням з УРСР, БРСР та ЛтРСР, відповідно до якого польське населення мало змогу бути переміщеним до Польщі в теперішніх її кордонах. В той час, коли Західну Україну та Білорусь поляки в основному покинули, то у випадку з Литвою у Вільнюсі в більшості залишились, сформувавши доволі численну польську меншину. Для прикладу на 2011 рік поляки складали 26% населення Вільнюса та Вільнюського району.
В період радянської окупації Литви в 1945-1990 роках для поляків у Литві було створено такі собі формальні умови для збереження національної ідентичності. Вони виявлялись в тому, що були польські школи з польською мовою навчання, а також був один ВНЗ з польською мовою навчання, який готував вчителів польської мови. Поляки, які не бажали вивчати жодних мов, могли йти до польської школи, потім до польського інституту, але кінцево були би не більше ніж вчителем польської мови. Таким чином за кілька десятиліть радянської окупації сформувались кілька поколінь "вчителів", де в родинах ніхто не мав іншого фаху.
Якщо ж було бажання бути кимось іншим, ніж вчителем польської мови, то було два варіанти - або литовський ВНЗ, або російський ВНЗ. Послуговуючись логікою - "нащо та литовська мова, коли можна піти на російську", польські родини віддавали дітей до російських шкіл, потім вони поступали до російських ВНЗ і отримували різні спеціальності, але не вчителя. В цьому ж випадку за кілька десятиліть такого "мовного навчання" більша частина поляків Литви буквально русифікувались. Вони настільки русифікувались, що на теперішній час їх польська мова дуже далека від оригіналу і навіть поляки з Польщі кажуть, що не розуміють їх.
Радянська влада не створювала жодних умов для польської меншини у Литві вивчати литовську мову на достатньому рівні для подальшої соціалізації. Були створені такі собі "тепличні" умови із формальною освітою польською мовою. Але форми освіти та спеціалізація були обмежені, а як наслідок генерації поляків, що пройшли таку "освіту" просто маргіналізувались, опинившись на найнижчому щаблі соціального статусу. Решта ж поляків була русифікована. Точно так само як русифіковувалось українське населення України.
Але, наприкінці 80-х, на фоні демократичних змін в СРСР і фактичного розпаду Радянського Союзу, почався рух за незалежність, першими з якого були Прибалтійські держави. 11 березня 1990 року було проголошено про відновлення державності Литви та вихід останньої з СРСР. Аж через півтора року, у вересні 1991 року Москва визнала самостійність Литви і на карті Європи знову з'явилась незалежна литовська держава. І що в результаті?
А в результаті, поляки, які ніколи не вчили литовську мову, яким ніколи радянська окупаційна влада не створювала передумов для її вивчення, яким було запропоновано на вибір або маргіналізацію, або русифікацію, опинились біля "розбитого корита". Не володіючи та не знаючи литовської мови, вони були позбавлені можливості будь-якого соціального розвитку у Литві, вони втратили можливість доступу до багатьох професій, адже єдиною державною мовою була і є литовська мова.
Натомість поляки Литви, які на противагу русифікації обрали "маргіналізацію", не змогли емігрувати до Польщі, адже вони не мали жодних освітніх спеціалізацій, що, власне, давало би можливість їм влаштувати своє життя у Польщі. Ті ж поляки, які русифікувались, також не були прийняті Польщею, адже їх рівень володіння польською був вкрай низький, а мова дуже спотворена. Повірте мені, - якщо ви хоча б розумієте польську мову, то якщо почуєте, як говорять польською місцеві у Вільнюсі, то ви будете дуже вражені - це ледь не суржик польської, російської та білоруської.
Як наслідок такої "мовної" політики радянської окупаційної влади в Литві, по минуваню 30-ти років з відновлення литовської незалежності в 1990 році, польська меншина, зокрема, Вільнюса стала частиною електорального проросійського сегменту Литви. І коли для мене було дивним, що на місцевих виборах до Вільнюської мерії йшли одним блоком росіяни та поляки, то тепер це є зрозумілим. І це видається дуже дивним, адже політично та історично поляки та росіяни є ворогами. Але такі от наслідки мовних маніпуляцій тоталітарного окупаційного радянського режиму.
Звичайно, що тепер у Литві створено всі умови для вивчення литовської мови на належному рівні як для поляків, так і для інших національних меншин. Покоління, які вже народились та виросли у сучасній незалежній Литві мають можливість на соціальний розвиток, доступ до професій, до влади тощо.
В чому ж мораль цієї історії? А в тому, що Угорщина, вимагаючи від України вилучення норми про мову освіти, фактично підштовхує угорську меншину або до маргіналізації, або до українізації. Українізація угорців очевидно, що є малоймовірна, але маргіналізація є доволі можливою. Створення "тепличних" умов, за яких угорців не буде стимульовано вивчати українську мову, просто позбавить їх соціального розвитку та доступу до професії тощо. Без належного знання української мови в угорської меншини немає майбутнього в Україні. Як наслідок є два варіанти - еміграція або маргіналізація. Чи цього бажає Угорщина? Навряд.
Тому до перемовин між Україною та Угорщиною у даній суперечці слід залучати передусім Литву, яка має релевантний приклад вирішення такої проблеми і, водночас, має приклад того, що може бути, якщо не вивчати належним чином державну мову.