Дві з половиною тисячі років тому, задовго до того як сучасний пересічний «совковий»
сентименталіст в першій декаді травня отримував загострення «побєдобєсія», коли
міський голова Харкова Кернес, сидячи своєю «п’ятою точкою» на м’якій подушці елітно-дорогого
німецького інвалідного візка, клеїв клеєм «ПВА» на фанерку роздруковане фото
формату А4 солдата робітничо-селянської червоної армії, щоб 9 травня помахати
цим зі свого балкону, коли параноїдальний диктатор Путін, сидячи у підземному
кремлівському бункері, тримаючи в своїх маленьких, мов як в динозавра, руках листочок
паперу, повторяв слова пісні «День победы», щоб її заспівати своїм підданим в
онлайн трансляції через «Zoom», коли вже практично лисий, але ще досі вусатий, вже чверть століття як «батько»
всіх білорусів Лукашенко, підшиваючи білу лляну смужку тканини до комірця своєї
«ритуальної» гімнастерки, в час повальної епідемії та смертей готувався
приймати парад у столиці держави, мучити яку йому ще не набридло, древній
китайський філософ та мислитель Лао-цзи написав свій трактат «Дао Де Цзін»,
який в перекладі на українську мову зветься як «Про шлях та благочинність».
Враховуючи предвічні традиції китайської каліграфії, доречно уточнити, що цей
твір не так написаний, як намальований. Він складається з вісімдесяти одного
візерунка, де у тридцять першому візерунку Лао-цзи буквально передає нам
послання:
«Прославляти себе перемогою -
це радіти вбивству людей. Той, хто радіє вбивству людей, не може завоювати співчуття
Піднебесної. Добробут створюється повагою, а нещастя приходить від насильства. Якщо
вбивають багатьох людей, то потрібно гірко плакати. Перемогу слід відзначати
поховальним ритуалом».
Вдумайтесь, сучасні Росія та Білорусь, та що там
сучасні, вони ще такі з 1965-го, коли 9-те травня стало «святом», славлять себе
вбивством людей. Вони живлять себе культом смерті, а у Москві навіть протягом
96-ти років ритуально та формально поклоняються тілу мертвої людини, поміщеної
в піраміду на центральній площі міста. І суспільство тих двох держав, що я
згадував, одурманене цією ідеєю та фетишем, давно вже мутувало в стан
неможливості жити без цього ритуалу. От цікаво, а як би радів вбивству своїх
жертв маніяк Чикатило, якби його не стратили? Риторичне питання. Так ось звільнення
від цього культу «смерті» - ментально та реально є питанням виживання не
стільки якоїсь конкретної нації чи народу – українського чи іншого, це питання
виживання людства. Бо той, хто радіє вбивству людей, прославляючи себе цією
ганебністю майбутнього не має.
