До дня "перемоги", або про чергові припадки "побєдобєсія"

Дві з половиною тисячі років тому, задовго до того як сучасний пересічний «совковий» сентименталіст в першій декаді травня отримував загострення «побєдобєсія», коли міський голова Харкова Кернес, сидячи своєю «п’ятою точкою» на м’якій подушці елітно-дорогого німецького інвалідного візка, клеїв клеєм «ПВА» на фанерку роздруковане фото формату А4 солдата робітничо-селянської червоної армії, щоб 9 травня помахати цим зі свого балкону, коли параноїдальний диктатор Путін, сидячи у підземному кремлівському бункері, тримаючи в своїх маленьких, мов як в динозавра, руках листочок паперу, повторяв слова пісні «День победы», щоб її заспівати своїм підданим в онлайн трансляції через «Zoom», коли вже практично лисий, але ще досі вусатий, вже чверть століття як «батько» всіх білорусів Лукашенко, підшиваючи білу лляну смужку тканини до комірця своєї «ритуальної» гімнастерки, в час повальної епідемії та смертей готувався приймати парад у столиці держави, мучити яку йому ще не набридло, древній китайський філософ та мислитель Лао-цзи написав свій трактат «Дао Де Цзін», який в перекладі на українську мову зветься як «Про шлях та благочинність». Враховуючи предвічні традиції китайської каліграфії, доречно уточнити, що цей твір не так написаний, як намальований. Він складається з вісімдесяти одного візерунка, де у тридцять першому візерунку Лао-цзи буквально передає нам послання: 

«Прославляти себе перемогою - це радіти вбивству людей. Той, хто радіє вбивству людей, не може завоювати співчуття Піднебесної. Добробут створюється повагою, а нещастя приходить від насильства. Якщо вбивають багатьох людей, то потрібно гірко плакати. Перемогу слід відзначати поховальним ритуалом». 

Вдумайтесь, сучасні Росія та Білорусь, та що там сучасні, вони ще такі з 1965-го, коли 9-те травня стало «святом», славлять себе вбивством людей. Вони живлять себе культом смерті, а у Москві навіть протягом 96-ти років ритуально та формально поклоняються тілу мертвої людини, поміщеної в піраміду на центральній площі міста. І суспільство тих двох держав, що я згадував, одурманене цією ідеєю та фетишем, давно вже мутувало в стан неможливості жити без цього ритуалу. От цікаво, а як би радів вбивству своїх жертв маніяк Чикатило, якби його не стратили? Риторичне питання. Так ось звільнення від цього культу «смерті» - ментально та реально є питанням виживання не стільки якоїсь конкретної нації чи народу – українського чи іншого, це питання виживання людства. Бо той, хто радіє вбивству людей, прославляючи себе цією ганебністю майбутнього не має.