"Автономний Опір" - з чим його їсти. Лаконічно, критично та тезисно

Написати цю статтю у своєму блозі мене надихнули нещодавні події, що розгортались у Львові навколо запланованого, але все ж таки забороненого до проведення судом, маршу "волі" з нагоди дня народження Н.І.Махна, який планувала провести у Львові організація під назвою "Автономний Опір". Дана акція була в мас-медіа та соцмережах анонсована як така, що отримала передусім активний спротив зі сторони правих організацій, як то "Правий Сектор", ВО "Свобода" тощо, які очевидно, що позиціонують себе ідеологічними супротивниками "Автономного Опору". Пізніше ввечері 6 листопада невідомі напали на штаб "автономного опору", який останні називають "Цитадель".
Відповідно на основі цих подій піднялось питання - а що  ж то за організація така "Автономний Опір". І тут почався "срач" в соцмережах, де почали дуже активно відстоювати думку про те, що це політичний рух, що бореться за права та справедливість, захищає пригноблених, не дає проводити незаконні будови у Львові. На ярлики про ліво-радикалізм хтось почав апелювати до того, що на емблемі автономного опору є червоно-чорний прапор УПА. Коли хтось почав їх відносити до право-радикалів, то одразу ж закидалась ідея боротьби за соціальну справедливість, проти імперіалістів і т.п.

Коли на Фейсбуку я побіжно зауважив, що їх програма "попахує" мені комунізмом більшовицького гатунку, то сам власне аккаунт "Автономного Блоку" чомусь навів порівняння того, що у Норвегії при владі знаходиться Робітнича партія і там жити краще, ніж у нас, де при владі "буржуй" та "капіталіст" Порошенко (ну не зовсім так написали, а просто олігарх-вишиватник"). Цей "аргумент" викликав у мене посмішку, адже робітнича партія при владі не тільки у Норвегії, а й у КНДР (правда називається вона трудова) і тут взагалі немає що порівнювати. 

На фоні тієї всієї риторики пішли масові пости про благородну ідеологію "автономного опору" та їх боротьбу. І тут виникло у мене питання - а яка ж їх ідеологія, що то є "Автономний опір" та з чим його їсти?

Прочитавши їх програмний документ "Націоналізм. Соціалізм. Народовладдя!", прийшов до висновку, що Автономний опір - це банальне "олів'є", де відсутня будь-яка ідеологія. Тим більше навіть ідея, яка б могла заслуговувати на реальну альтернативу сьогоденної модернової політики.

Отже, начебто у цій "програмі" мали б бути тези, які визначають програму діяльності, а ми маємо сукупність виловлених положень, котрі не носять чіткого програмного спрямування та скоріше виступають своєрідним опонуванням альтернативної до АО позиції.

А тепер коротко про 10 тез цього "програмного документу"

1. Політики кажуть: обирай, твій голос важливий. Ми відповідаємо: нам потрібна не зміна панів, а кінець самого панування. Революція – це початок прямої влади народу.

Висновок - Революційний радикалізм на основі ідей прямого народовладдя. Це вже десь ми проходили. Вам не здається?

2. Капіталісти переконують: господарству потрібні власники. Ми пам’ятаємо: чия власність, того і влада. І навпаки. Організований трудовий народ може самоврядно керувати та планувати виробництво.

Висновок - Антикапіталістична риторика, ідеї народовладдя на засадах експропріації, перенесення питань у площину економічну. А хотілось би нагадати, що Україна вже проходила продрозверстку та розкуркулення. Трагічно, до речі.

3. Ніхто не захистить людей, окрім них самих. Силові структури – гарант рабства, тоді як всезагальне озброєння і самоорганізоване ополчення народу – гарант його свободи.

Висновок - Анархізм, що замішаний на соціал-демократичній риториці, згадати УНР доби більшовицького наступу 1918 р. (армія непотрібна і т.п.). Дійсно, гасло "армія нам не потрібна" колись вартувало УНР втрати незалежності. 

4. Влада народу – це рішення самого народу, які приймаються не депутатами, а колективами громадян за місцем їх проживання і праці. Рішення колективів із загальнонародних питань повинні доносити і узгоджувати виборні делегати, які можуть бути швидко відкликані колективами і повинні діяти за їх точною інструкцією.

Висновок - це класичне більшовицько–ленінське розуміння організації державного правління. Риторика на основі ідей народовладдя (правда, непрямого – вибори). Але згадаймо ленінське твердження, що управляти «може будь-яка кухарка» і т.п. Так і хочеться, прочитавши це, вигукнути - "Всю владу радам!"

5. Однак ми знаємо, що російські гнобителі не будуть переможені, поки існує інший ворог народу – капітал.

Висновок - Використовується поточна проблема (Крим, Донбас), але все зводиться до антиімперіалістичної риторики, замість критики у тактичному плані РФ, а у стратегічному - міжнародного імперіалізму (якби мало би бути в ідеологів АО), все зразу ж зводиться до одного – ворог – капітал та його ідеологія. Явно тут інтереси націоналістичні по захисті Батьківщини йдуть на задній план поруч із інтересами антикапіталістичними.

6. Але ми розуміємо, що Україна не отримає незалежності, допоки взагалі існує імперіалізм. Український народ здобуде свободу не входженням до західних чи східних блоків, а визвольною боротьбою проти них, спільно з усіма пригнобленими народами світу.

Висновок - Невизначена позиція – ні нашим, ні вашим. Знову антиімперіалістична риторика з пропагандою нейтралізму. А до чого це може призвести – сьогодні вже зрозуміло.

7. Ми проголошуємо: народовладдя в країні – народовладдя у віросповіданні. Влада в церкві та її майно мають належати громаді вірян, а не бюрократам та підприємцям від релігії.

Висновок - А це вже щось нове. Церковна ієрархія та інституційна основа церкви заперечуються. «Влада в церкві вірянам» - це якась помісь ідей совєтського часу ( існування контрольованих державою релігійних структур) та соціал-анархізму. Так і проситься "Землю селянам! Церкви вірянам!"

8. «Всі за одного, один за всіх» – відповідає вільна людина майбутнього. Революція не тільки знищує стару суспільну мораль, але і створює нову.

Висновок - Радикальна революційна риторика, щось подібне було після 1917 р. у тодішній Росії. Нова мораль – це вже щось!

9. Ми зазначаємо, що здійснення наших вимог – це не більше, не менше, але питання виживання людини як виду. Гонитва за прибутком, як основний та незмінний закон сучасного суспільства, призводить до нищення природи, деградації людського здоров’я і загрози світової війни, тому ставить людство перед вибором: відмова від капіталізму або загибель.

Висновок - Чистого пошиву анархо-радикалізм. Але навіщо про природу та здоров’я ???

10. Ми заперечуємо: права не дають, права беруть. Здійснити наші вимоги можна тільки шляхом прямої дії та самоорганізації народу, без посередництва політичних партій і просистемних профспілок.

Висновок - Революційний радикалізм. Пряме та непряме (партії, профспілки) народовладдя. Це вже ми також проходили.

Підсумовуючи, хочеться додати, що в своїй "програмі" Автономний Опір намішали все і підряд - об'єднали твердження що одне одному суперечать, спробували щепити соціалізм і націоналізм тощо. Загалом якась ідеологія тут взагалі відсутня.

Насправді ця "програма" є еклектикою соціал-демократизму, анархо-соціалізму, деяких націоналістичних тез, але без теоретичних узагальнень. Це суміш ряду положень на основі соціалістичного політекономічного вчення. Персоніфікація цієї "пропаганди" - від Лесі Українки та Франка – до Кропоткіна, положень західних політологів, і що цікаво – тверджень ряду націоналістичних ідеологів (Федуна та Дяківа), що не відносяться до провідних теоретиків українського націоналізму!  А думка останніх тут була б доречна. Згадувати в назві свого програмного документу "націоналізм" і не посилатись на "батьків" українського націоналізму, зокрема й інтегрального (яким тут навіть і не пахне), для прикладу Донцова, є не серйозно.В загальному "програма" нагадує політологічну роботу з проблем особливостей сучасного розвитку світової цивілізації на засадах критики наявних глобалізаційних процесів.

Тому хлопці з Автономного Опору, вам до Робітничої партії Норвегії, про яку ви намагаєтесь комусь щось розповідати, ще рости і рости. А працювати тим більше.

Конфлікт у Сирії - початок

Після Першої світової війни Франція отримала мандат над північною частиною колишньої провінції Османської імперії Сирією. Франція управляла територією, відомою як Сирія аж до надання їй незалежності у 1946 році. Новій державі не вистачало політичної стабільності і вона пережила ряд військових переворотів. Сирія об'єдналася з Єгиптом у лютому 1958 року в єдину державу під назвою Об'єднана Арабська Республіка. У вересні 1961 року союзна держава припинила своє існування та Сирійська Арабська Республіка була відновлена. У 1967 році у ході арабо-ізраїльської війни Сирія втратила території Голанських висот, контроль над якими отримав Ізраїль. У 90-х роках Сирія та Ізраїль проводили час від часу, хоча й невдалі, але все ж таки мирні переговори з приводу повернення територій Голанських висот під контроль Сирії. У листопаді 1970 року Хафіз аль-АСАД, член соціалістичної партії БААС та представник алавітської релігійної меншини захопив владу у результаті безкровного перевороту і приніс політичну стабільність державі. Після смерті президента Хафіза аль-Асада, його син Башар аль-Асад був затверджений в якості президента у результаті виборів у липні 2000 року. Сирійські війська, які дислокувались  у Лівані з 1976 року під приводом підтримання миру у даному регіоні, були виведені у квітні 2005 року. Під час конфлікту у липні-серпні 2006 року між Ізраїлем і Хезболлою, Сирія привела свої збройні сили в стан бойової готовності, але не втручалася у конфлікт на стороні свого союзника Хезболли. У травні 2007 року Башар аль-Асад вдруге був обраний президентом у ході виборів.Під впливом численних громадських заворушень, які почалися в інших країнах регіону у зв’язку із численними соціальними та економічними чинниками, антиурядові протести спалахнули спочатку у південній провінції Сирії Дар’а у березні 2011 року. Демонстранти закликали скасувати закон про надзвичайний стан, що дозволяв ув’язнення без засудження, легалізувати політичні партії, а також усунути корумпованих місцевих чиновників. Демонстрації та насильницькі безлади поширилися по території всієї Сирії з великим розмахом та інтенсивністю протестів. Уряд відповів на заворушення певними поступками, включаючи скасування Закону про надзвичайний стан, а також прийняттям нових законів, що легалізували нові політичні партії, а також мали на меті лібералізувати місцеві та загальні вибори та збройні сили. Проте уряд не виконав вимоги опозиції щодо відставки Асада, а застосоване владою Сирії насильство з метою придушення заворушень викликало численні збройні зіткнення між урядовими військами та озброєною опозицією. Наприкінці квітня 2011 року активізувався міжнародний тиск на режим Башара аль-Асада, а Ліга арабських держав, ЄС, Туреччина та США розширили економічні санкції проти режиму. У грудні 2012 року опозиційний рух під назвою Сирійська Національна коаліція, був визнаний більш ніж у 130 країнах світу в якості єдиного законного представника сирійського народу. Мирні переговори між коаліцією та режимом Асада у ході другої Женевської конференції, скликаної ООН у 2014 році, не вирішили конфлікту. Заворушення у Сирії тривають і відповідно до оцінки ООН станом на квітень 2016 року число жертв серед воюючих сил в особі як урядових військ, так і військ опозиції, а також цивільного населення досягла 400.000 осіб. Станом на січень 2016 року близько 13,5 мільйонів людей потребують гуманітарної допомоги у Сирії, з яких 6,5 мільйонів чоловік, що переміщені всередині країни, а ще 4,8 мільйонів сирійських біженців, що покинули Сирію. За таких обставин ситуація у Сирії є найбільшою гуманітарною кризою на сьогоднішній день.

“Casus Belli” Володимира Путіна, або чи можливе повторення Ґляйвіцького інциденту?

10 серпня цього року ЗМІ облетіла інформація, поширена ФСБ Росії, що, мовляв, в ніч на 7 серпня в районі міста Армянськ в Криму була виявлена група диверсантів, при затриманні якої «в результаті вогневого контакту» загинув співробітник ФСБ Росії. Також спецслужба стверджує, що в ніч на 8 серпня спецпідрозділи Міноборони зробили «ще дві спроби прориву диверсійно-терористичних груп, яким запобігли силові підрозділи ФСБ Росії і взаємодіючі відомства». «Спроби прориву прикривалися масованим обстрілом з боку суміжної держави і бронетехнікою збройних сил України. В ході вогневого контакту загинув військовослужбовець МО РФ», – заявили в ФСБ. В цьому «теракті» російська спецслужба звинуватила Головне управління розвідки МО України, повідомивши при цьому, що об'єктами нападу були визначені «критично важливі елементи інфраструктури і життєзабезпечення півострова», а мета – «дестабілізація соціально-політичної обстановки в регіоні в період підготовки і проведення виборів федеральних і регіональних органів влади». Навіть повідомляють про затримання такого собі «Панова Євгена Олександровича, 1977 року народження, жителя Запорізької області, співробітника ГУР МО України».
Пам’ятаєте, як канцлер Німеччини Ангела Меркель свого часу заявила про те, що Путін живе в «іншій реальності»? Очевидно було вже й тоді, так як й очевидно тепер, що ця «інша реальність» зветься «Всесвітня історія 1918-1939 років». Саме таку книгу останні два роки читає Володимир Путін і настільки захопився духом міжвоєнної Європи, що не тільки втратив зв’язок з реальністю, а й намагається повторювати все те, що відбувалось в той час. Ми спостерігали те, як Путін намагався повторити «Судетську кризу», «Мюнхенську змову», розчленування Чехословаччини та інші епізоди світової історії. Спостерігати аналогічні факти можна й зараз.

А тепер давайте розкриємо ту ж книгу, яку читає Путін. Полиставши добрячий десяток сторінок, ми опинимось в 1939 році. Формальним приводом до початку німецько-польської війни став інсценований 31 серпня 1939 року співробітниками СД напад поляків на німецьку радіостанцію в Ґляйвіці (тепер польське місто Глівіце).

Операцією під кодовою назвою «Консерви» (більше відомою, як «Ґляйвіцький інцидент») керував Рейнхард Гейдріх. Коли група співробітників СД у формі польської армії, під командуванням Альфреда Науйокса і Генріха Мюллера, напала на радіостанцію в Ґляйвіці, в ефір відразу ж полетіли звуки пострілів і вигуки польською мовою — «пришов час війни Польщі проти Німеччини». На місці подій було розкладено трупи в німецькій формі (в'язні концтаборів, яких заздалегідь вбили). Операція зайняла приблизно 4 хвилини.

Подібні операції пройшли також у прикордонних Пінчеві та Хохліндені. Міністр пропаганди Третього Рейху Йозеф Геббельс одержав необхідний матеріал для пропагандистської кампанії. 1 вересня 1939 року Гітлер у Рейхстазі заявив, що поляки перетнули кордон в чотирнадцяти місцях, у тому числі і силами регулярних польських військ, і що він о 3-й годині ночі 1 вересня віддав наказ про напад на Польщу.

Дивний збіг обставин, чи не так? Як в одному, так і другому випадку відбувається інсценування нападу диверсійно-розвідувальної групи, «бойове зіткнення», ліквідація нападників та «виявлення ворожих дій» щодо «потерпілої сторони». Єдине чого не було в теперішньому випадку, так це повідомлення в радіоефір про початок війни.

Тоді в 1939 році даний «інцидент» був Casus Belli для Гітлера почати другу світову війну.  Термін Casus Belli як формальний привід для оголошення війни в минулому мав значне поширення, однак після закінчення другої світової війни практично зник із застосування. Однак Путін, який «живе в іншій реальності», завжди марив пошуком Casus Belli. З історії пригадаємо, що таким «Casus Belli» були вбивства перших осіб держав, як от ерц-герцога Франца-Фердинанда в 1914 році, обстріл артилерії, як для прикладу в 1939 році на початку Радянсько-Фінської війни, або, навіть, футбольний матч, що був причиною війни між Сальвадором та Гондурасом в 1969 році.

Повертаючись до теми дискусії, згадаємо події літа 2014 року, коли з території Росії відбувались артилерійські обстріли українських військ. Зрозуміло, що Путін тоді шукав приводів для пошуку того ж Casus Belli з розрахунку того, що українська армія відкриє вогонь у відповідь по території Росії. Однак цього не трапилось.

Що ми маємо на сьогоднішній день? Війна не почалась, наступу не відбулось. На даний момент Путін обмежився лише заявами, що «Найбільш головне те, що ті, хто підтримує сьогоднішню київську владу, повинні все-таки визначитися, чого вони хочуть: вони хочуть, щоб їхні клієнти і далі займалися провокаціями подібного роду або вони хочуть все-таки реального мирного врегулювання».

З цього можна зробити висновок, що створення аналогу «Ґляйвіцького інциденту» російською владою в окупованому Криму хоч і віддалено могло налякати когось наявністю Casus Belli, однак мало насправді зовсім інші мотиви.

По-перше, Путін, можливо того не усвідомлюючи, звернув увагу світового геополітичного середовища на конфлікт щодо Криму, про що українська сторона вже понад 2 роки волає до всього цивілізованого світу, а Росія намагається відвести від цього увагу. Яка логіка Путіна? Мінські домовленості є недієздатними, тема Донбасу зі сторони Росії вичерпала всі аргументи, а економічні санкції приносять свої плоди, що зумовлює Росію змінити вектор геополітичних перемовин світових лідерів на іншу проблему.

По-друге, все, що відбувається зараз і буде відбуватись аж до листопада цього року має відношення до виборів президента США. Результати виборів надто важливі для Путіна, оскільки те, кого виберуть американці своїм президентом буде впливати на позиції Росії в світі. В тому числі й експансіоністські. Росія дуже зацікавлена в перемозі Трампа, який висловлює проросійські гасла. Нещодавно Трамп підняв у своїй передвиборчій риториці тему Криму і навіть заявив, що втручання США у вирішення Кримського питання може мати наслідком початок третьої світової війни. Здавалось би, що Трамп піднімає тему, яка перебуває останні два роки в «замороженому стані», адже навіть в Україні стараються обходити боком проблему «Кримського питання». І в даному випадку Путін в унісон Трамповій риториці актуалізує позиції Трампа по Криму. Навіть у своїй заяві Путін закликав США, як союзників України, визначитись із своїм відношенням до «терористично-підривної» діяльності українських спецслужб. Виглядає так, що цей інцидент, подібний до Ґляйвіцького зразка 1939 року, має на меті поставити адміністрацію Обами в певний «цуґцванґ», коли демократи, кандидатом від яких являється Хіларі Клінтон, самі втягнуться в проблематику Трампової риторики, а кандидат від республіканців Трамп отримає козирі для звинувачень адміністрації демократів.

По-третє, нещодавній інцидент має на меті й внутрішньо-політичні заходи всередині як самої Росії, так і окупованого Криму. Фінансові санкції, криза російської економіки, вичерпування ресурсів бюджету Росії в значних обсягах, безумовно, має наслідком певну кризу «поглядів» населення окупованого Криму, так і решти росіян. Татарська меншина Криму давно була, є і буде проблемою для окупантів. І не тільки татари, а й багато інших мешканців Криму не дають Путіну цілком втілити мрію про «вдячний цареві народ», яка протягом десятиліть втілюється в російській політиці. В даному випадку останні події для Путіна будуть мотивом інших дій з його «іншої» реальності. Очевидно, що буде використано ефект «підпалу Рейхстагу», за зразком того, як в 1933 році нацисти на чолі з Гітлером остаточно встановили свою тоталітарну диктатуру в міжвоєнній Німеччині. Внаслідок Крим буде й далі активніше перетворюватись у військову базу російських військ, а цьому Путін, як і його «кумир» Гітлер, завжди знайде виправдання. Варто очікувати посилення репресій, утиску всіх «незгідних» та інакодумців. Це дасть можливість розправитись з «надто ліберальними» настроями мешканців Криму. Ефект хаосу, а тим більше контрольованого, життєво необхідний російським окупантам в Криму. Згадаємо, що було зовсім нещодавно у Туреччині. «Сумнівна спроба перевороту» дала Ердогану привід для репресій, встановлення тоталітарних методів управління та подолання будь-яких опозиційних рухів. Як зазначив Ердоган, - «На переговорах з моїм другом Володимиром, я вірю, буде відкрито нову сторінку у двосторонніх відносинах. Нашим країнам належить багато зробити разом». З даного слідує, що те, що на перший погляд виглядає як «Casus Belli» насправді слід називати «Casus Reprimere» - формальної причини для репресій та тоталітаризму.

Підсумовуючи, варто констатувати, що такі провокативні дії російської влади носять загрозливе вираження, можуть виглядати як агресивні наміри, однак вони є викликом як для України, так і міжнародної спільноти. Викликом безпекового, геополітичного, гібридного характеру. І дані виклики зумовлюють Україну бути готовим парирувати «Випади» подібного характеру, як на дипломатичній ниві, так і в площині інформаційної пропаганди. Це виклик і для лідерів світової геополітики, в тому числі й США. І від того як будемо готові реагувати на подібні випадки ми, як українська влада, так і українське громадянське суспільство, залежатиме те, чи доможеться Путін своїх планів з його «іншого світу поза межами реальності».