До дня "перемоги", або про чергові припадки "побєдобєсія"

Дві з половиною тисячі років тому, задовго до того як сучасний пересічний «совковий» сентименталіст в першій декаді травня отримував загострення «побєдобєсія», коли міський голова Харкова Кернес, сидячи своєю «п’ятою точкою» на м’якій подушці елітно-дорогого німецького інвалідного візка, клеїв клеєм «ПВА» на фанерку роздруковане фото формату А4 солдата робітничо-селянської червоної армії, щоб 9 травня помахати цим зі свого балкону, коли параноїдальний диктатор Путін, сидячи у підземному кремлівському бункері, тримаючи в своїх маленьких, мов як в динозавра, руках листочок паперу, повторяв слова пісні «День победы», щоб її заспівати своїм підданим в онлайн трансляції через «Zoom», коли вже практично лисий, але ще досі вусатий, вже чверть століття як «батько» всіх білорусів Лукашенко, підшиваючи білу лляну смужку тканини до комірця своєї «ритуальної» гімнастерки, в час повальної епідемії та смертей готувався приймати парад у столиці держави, мучити яку йому ще не набридло, древній китайський філософ та мислитель Лао-цзи написав свій трактат «Дао Де Цзін», який в перекладі на українську мову зветься як «Про шлях та благочинність». Враховуючи предвічні традиції китайської каліграфії, доречно уточнити, що цей твір не так написаний, як намальований. Він складається з вісімдесяти одного візерунка, де у тридцять першому візерунку Лао-цзи буквально передає нам послання: 

«Прославляти себе перемогою - це радіти вбивству людей. Той, хто радіє вбивству людей, не може завоювати співчуття Піднебесної. Добробут створюється повагою, а нещастя приходить від насильства. Якщо вбивають багатьох людей, то потрібно гірко плакати. Перемогу слід відзначати поховальним ритуалом». 

Вдумайтесь, сучасні Росія та Білорусь, та що там сучасні, вони ще такі з 1965-го, коли 9-те травня стало «святом», славлять себе вбивством людей. Вони живлять себе культом смерті, а у Москві навіть протягом 96-ти років ритуально та формально поклоняються тілу мертвої людини, поміщеної в піраміду на центральній площі міста. І суспільство тих двох держав, що я згадував, одурманене цією ідеєю та фетишем, давно вже мутувало в стан неможливості жити без цього ритуалу. От цікаво, а як би радів вбивству своїх жертв маніяк Чикатило, якби його не стратили? Риторичне питання. Так ось звільнення від цього культу «смерті» - ментально та реально є питанням виживання не стільки якоїсь конкретної нації чи народу – українського чи іншого, це питання виживання людства. Бо той, хто радіє вбивству людей, прославляючи себе цією ганебністю майбутнього не має.

Що таке насправді децентралізація?

Забезпечення на правотворчому рівні положень Конституції України здійснюється на основі двох принципів – децентралізації та деконцентрації. Децентралізація — процес перерозподілу або диспергування функцій, повноважень, людей або речей від центрального управління. Відповідно до Європейської Хартії Місцевого Самоврядування від 15.10.1985 р., зміст місцевого самоврядування полягає у гарантованому державою праві та реальній здатності самих територіальних спільнот громадян (територіальних колективів) та сформованих ними органів самостійно та під свою відповідальність вирішувати окрему частину публічних справ, діючи в межах конституції та законів відповідної держави. Органи місцевого самоврядування визнано однією з головних підвалин будь-якого демократичного режиму. Саме ця ідея і знайшла закріплення в ст. 140 Конституції України, якою гарантовано право територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

В продовження застосування принципу децентралізації ч.3 ст. 143 Конституції України передбачено можливість надання законом органам місцевого самоврядування окремих повноважень органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об’єкти державної власності.

Відповідно главою 2 Закону України «Про місцеве самоврядування» визначено вичерпний перелік таких повноважень, яких в сукупності є 82. Для здійснення таких повноважень ч.3 ст. 140 Конституції України передбачено наявність виконавчих органів сільських, селищних та міських рад, тобто виконавчих комітетів. Хоч відповідно до ч.4 згаданої статті Основного закону обласна рада представляє спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, однак функціонування виконавчого органу обласної ради законом не передбачено.

В продовження вказаної теми варто додати, що задля дотримання приписів Конституції України, закладених у ст. 6 Основного закону, втілюється принцип деконцентрації влади. В розрізі функціонування місцевого самоврядування в Україні деконцентрація влади полягає в зворотному до децентралізації делегуванні ряду повноважень органів місцевого самоврядування місцевим органам виконавчої влади. Перелік таких делегованих повноважень є вичерпним та встановленим ст. 44 Закону України «Про місцеве самоврядування». Таких повноважень в сукупності є 24. Право такого делегування закріплено у п.23 ст. 43 згаданого закону. Однак, законом не передбачено відкликання таких повноважень. З цього можна зробити висновок про диспозитивність такого делегування по своїй суті, оскільки скасування такого не передбачено.

"Миротворча" місія ООН на Донбасі: не все так просто. Чому це небезпечно для України?

Час від часу на просторах Фейсбуку бачу як хтось піднімає тему «миротворців» на Донбасі. Хтось каже, що вони нам потрібні, хтось каже, що ні. Когось цікавить військові якої країни будуть в контингенті і скільки то все буде коштувати. Зеленський «авторитетно» розмірковує, що він не хотів би бачити «миротворців» на лінії розмежування, а ось на кордоні - цілком так. Пристайко з вічно насупленим виразом обличчя нагадує, що «миротворці» ніколи то по суті жодного конфлікту не здолали. Однак в той же час він стверджує, що в разі провалу переговорів в «Нормандському» форматі, Україна планує перейти до плану «Б», обравши «кіпрський» шлях і повернувшись до питання скерування місії ООН з підтримання миру. При цьому пан міністр дивується, що звернення України до ООН про скерування місії ООН на Донбас ніхто навіть не думав розглядати. (Можливо, ви забули, але нагадаю – в 2015 році Україна звернулась з «миротворчою» ініціативою щодо Донбасу. Але про це окремо і трішки далі по тексту). В студіях чисельних теле- та ЮТУБ-каналів «експерти», «аналітики» та просто «знавці» жваво дискутували на тему «миротворців», а в одному з провінційних телешоу один кандидат політологічних наук вказав на компетентність іншої кандидатки політичних наук, яка, до речі, є народним депутатом, фразою, - «йдіть краще співайте, це у вас добре виходить», коли та йому твердила про необхідність залучення на Донбас «миротворчої» місії ООН. Побачивши це все та скомпонувавши загал стереотипних поглядів та думок щодо «миротворців» на Донбасі, я вирішив, що моїм обов’язком є написати цю невеличку публікацію, давши при цьому відповіді на ключові питання. А також показати вам «корінь», в який треба глянути і побачити справжню загрозу. Але про все по-порядку.

Якщо ви читали передмову до моєї публікації, то ви могли б помітити, що я термін «миротворці» та похідні від нього деривативи ставлю в лапки. Чому я це зробив? Та тому, що це не зовсім коректний термін. Точніше він є нормативно-прийнятим, в тому числі в україномовній термінології, але для «пересічного обивателя» такий переклад може мати наслідком невірну інтерпретацію та сенс. Для того, щоб розставити крапки над «і», слід зауважити, що в Статуті ООН, який є наріжним каменем всієї діяльності організації, а також питання про яке йдеться мова зараз, відсутні такі терміни, слова чи поняття як «миротворці, миротворчість, творіння миру, миротворіння тощо». Натомість є два різних терміни «підтримання миру» та «відновлення миру». Так, зокрема, стаття 24 Статуту ООН покладає на Раду Безпеки основну функцію підтримувати мир. Зауважте, - не творити. Найкраще це розкривається в англійській термінології, де наше звично-шаблонне «миротворча діяльність» іменується не інакше як peacekeeping (дослівно – підтримання миру). Саме для цих цілей в структурі ООН створено «Департамент мирних операцій» (Department of Peace Operations), який раніше йменувався «Департамент операцій з підтримання миру». Але всеодно в офіційному російському перекладі (зауважу, що російська – одна з офіційних мов ООН) ви таки побачите термін «миротворчий». Чому воно так? Ймовірно це спадщина СРСР, який всюди пропагував свою «миротворчість». Яка то була «миротворчість» всім відомо. Тому слід говорити про можливу операцію з підтримання миру, а не з його створення.

Як я вже казав вище, свого часу Україна вже зверталась до ООН з приводу розміщення на Донбасі місії з підтримання миру. Ще 30 березня 2015 року на адресу Радбезу ООН було скеровано листа Президента України Порошенка з проханням розмістити на Донбасі місію з підтримання миру, оскільки є складнощі в реалізації досягнутих у Мінську домовленостей, в т.ч. щодо припинення вогню і розведення сил. Звернення було результатом рішення РНБО України від 18.02.2015 р., а відповідно 17.03.2015 року згоду на таке звернення та таку ініціативу надано Верховною Радою України. Саме звернення було опубліковано на сайті Президента України, але, коли Президентом України став Зеленський, то всю інформацію, якою був наповнений сайт за часів президентства Порошенка просто видалили. В тому числі й лист щодо звернення до ООН. Тому єдиним місцем, де можна з таким ознайомитись є офіційна сторінка ООН.

І тут у вас, як, до речі і в Пристайка, можливо виникло логічне запитання – а чого це стільки часу, понад 4 роки це питання повністю ігноровано? Все дуже просто. За час існування ООН було проведено 71 операцію та місію із підтримання та забезпечення миру. Досвід проведення таких операцій мав наслідком сформований механізм їх застосування. Таким чином є три фундаментальні принципи, які повинні бути дотримані при розгляді питання щодо проведення операції з підтримання миру, або супутніх їм гуманітарних акцій. Ними є: згода сторін конфлікту, неупередженість, застосування сили лише для самооборони та в цілях забезпечення мандату. Що це означає? Це означає, що одностороння ініціатива щодо скерування місії з підтримання миру виключається. Також під «згодою сторін» розуміється, що сторони конфлікту перейшли в стадію політичних процесів, результатом якого є обопільна згода сторін на проведення місії. Як зазначає Департамент Мирних Операції ООН, - «якщо обопільна згода відсутня, існує ризик, що місія з підтримання миру перетвориться на сторону конфлікту, що неминуче порушить фундаментальну роль самої місії – підтримувати мир, а не бути причиною його відсутності».

Варто зауважити, що ці принципи, а передусім принцип отримання згоди, були результатом саме двох операцій, які проводились в минулому, але однак згоди всіх сторін конфлікту отримано не було, що мало трагічні наслідки. Йдеться мова про місію в Руанді (1995) та в Боснії і Герцоговині (1995), результатом яких стали в Руанді геноцид, а в Боснії етнічні чистки в Сребрениці.

Тому очевидно і зрозуміло, що ініціатива про скерування місії по підтримці миру, зокрема й на Донбас, можлива лише за згоди обох сторін конфлікту. І в цьому я не відкрив жодної таємниці і нічого не винайшов. Це повинен знати кожен дипломат чи представник дипломатичного корпусу, що займається відносинами щонайменше з ООН, або відповідальний за питання міжнародного гуманітарного права. Відтак, щонайменше, в мене виникає питання, - так чому Клімкін в 2015 році звернувся до ООН з ініціативою введення місії з підтримання миру на Донбас, а Пристайко в 2019 році говорить про таку як актуальну? На перший погляд така позиція очільників дипломатичних відомств України може видатись як «неграмотність», але насправді це є свідченням відсутності будь-якої стратегії у дипломатичній війні України як за Крим, так і за Донбас. Що в 2015 році будь-яка стратегія була відсутня, так вона відсутня і зараз. Тому то в хід на публіку йдуть будь-які аргументи, навіть завідомі помилкові, невірні та неперспективні.

І тут ми доходимо до кульмінаційного епізоду публікації. І кульмінація в тому, що питання «місії з підтримання миру» на Донбасі (по народному – «миротворча місія») може привести Україну в пастку. І ця пастка цілком небезпечна. Повірте мені, - «формула Штайнмайєра» ще здасться ягідками в порівнянні з цим. Питання буде дуже просте, - хочете «миротворців», домовтесь про них з «другою» стороною, проведіть політичний діалог і будуть вам «миротворці». Лиш проблема в тому, що існує різне бачення в України та одного з постійних членів Радбезу ООН (Росії), а хто ж та друга сторона конфлікту, яка повинна дати згоду на місію з підтримання миру? З моменту укладення перших домовленостей у Мінську у вересні 2014 року  Росія вперто намагається нам нав’язати те, що другою стороною є т.зв. ДНР та ЛНР. Саме до політичного діалогу з ними закликає Росія. І алгоритм вимальовується наступний – якщо Росії не вдасться «втулити» нам ОРДЛО на їх умовах по результату Нормандських зустрічей, буде використано патологічне бажання Зеленського «припинити стріляти». І цьому «припинити стріляти» буде запропоновано «введення місії ООН з підтримання миру». Але, звичайно, що Україна в такому випадку повинна підписати якийсь папірець, що вона визнає ДНР та ЛНР стороною внутрішнього громадянського збройного конфлікту в Україні. Інакше ж бути не може. Я навіть впевнений, що Росія не наполягатиме ні на автономії, ні на статусі, ні на виборах. Просто визнайте факт, що це ваші українські внутрішні проблеми. А в результаті ми отримаємо гібрид Придністров’я, Кіпру та Осетії в найгірших його рисах – з дестабілізуючим впливом ОРДЛО на Україну, масовою паспортизацією населення та остаточним відривом не тільки територій, населення, а й промисловості.

Тому не треба марити «миротворцями», а слід «боятись данайців, що приносять дарунки». А той, хто апелює до «миротворців» на повному серйозі, або невіглас, або ворог, або просто намагається маніпулювати українським народом. Тому, пізнайте істину і вона зробить вас вільними!

Як в суперечці з Угорщиною про мову освіти Україні може допомогти Литва

Два роки тому Верховна Рада України прийняла новий закон "Про освіту", сьома стаття якого стала фактично яблуком розбрату України із її західними сусідами, зокрема Угорщиною. Згадана норма закону передбачала обов'язкове здобуття середньої освіти, починаючи з середньої школи, виключно державною українською. мовою. Угорщина неабияк обурилась, апелюючи до ущемлення прав угорськомовної меншини на Закарпатті. Не дивлячись на те, що Венеційська Комісія дала позитивний висновок щодо цієї норми закону, Угорщина почала доволі серйозну конфронтацію з Україною, вимагаючи змінити законодавство. В даному контексті Угорщина заявила про блокування всіх євро та північноатлантичних інтеграційних рухів України, а так само почала ледь не дипломатичну війну проти нашої держави, навіть просячи США вплинути на Україну. Аргументи України щодо того, що закон спрямований на створення умов для угорськомовної меншини вивчити українську мову, а відтак соціалізуватись, Угорщиною просто відкидаються, не дивлячись ні на що. 

Вже кілька тисяч років існує мудрість біблійного проповідника Еклезіаста: "Що було, то було. І що має бути, то й буде воно. І немає нічого нового під сонцем". Буде цікавим той факт, що те, про що Україна застерігає Угорщину, вже було і не в дуже далекому минулому. І більше того, історія, яку оповім я вам нижче, мала вплив не тільки соціальний, а й навіть політичний. Для цього переведемо нашу увагу трішки далі від українських кордонів на північ до хоч і не сусідньої, але культурно братерської нам держави Литви.

Розпочну трішки з історичної довідки. В період з 1919 по 1939 столиця Литви Вільнюс була окупована Польщею і знаходилась у складі 2-ї Речі Посполитої під назвою Вільно, а навколишні території мали назву Віленський Край. В результаті початку у 1939 році другої світової війни СРСР окупував частину Польщі з Вільно, передавши місто разом з навколишніми районами тоді ще самостійній і незалежній Литві. Вільно знову стало Вільнюсом, в який як справжню столицю повернувся уряд Литви. Далі в 1940 році СРСР анексував Литву, в 1941 році почалась німецько-радянська війна, а в 1945 комуністичний уряд Польщі (ПНР) уклав договір про обмін населенням з УРСР, БРСР та ЛтРСР, відповідно до якого польське населення мало змогу бути переміщеним до Польщі в теперішніх її кордонах. В той час, коли Західну Україну та Білорусь поляки в основному покинули, то у випадку з Литвою у Вільнюсі в більшості залишились, сформувавши доволі численну польську меншину. Для прикладу на 2011 рік поляки складали 26% населення Вільнюса та Вільнюського району.

В період радянської окупації Литви в 1945-1990 роках для поляків у Литві було створено такі собі формальні умови для збереження національної ідентичності. Вони виявлялись в тому, що були польські школи з польською мовою навчання, а також був один ВНЗ з польською мовою навчання, який готував вчителів польської мови. Поляки, які не бажали вивчати жодних мов, могли йти до польської школи, потім до польського інституту, але кінцево були би не більше ніж вчителем польської мови. Таким чином за кілька десятиліть радянської окупації сформувались кілька поколінь "вчителів", де в родинах ніхто не мав іншого фаху.

Якщо ж було бажання бути кимось іншим, ніж вчителем польської мови, то було два варіанти - або литовський ВНЗ, або російський ВНЗ. Послуговуючись логікою - "нащо та литовська мова, коли можна піти на російську", польські родини віддавали дітей до російських шкіл, потім вони поступали до російських ВНЗ і отримували різні спеціальності, але не вчителя. В цьому ж випадку за кілька десятиліть такого "мовного навчання" більша частина поляків Литви буквально русифікувались. Вони настільки русифікувались, що на теперішній час їх польська мова дуже далека від оригіналу і навіть поляки з Польщі кажуть, що не розуміють їх.

Радянська влада не створювала жодних умов для польської меншини у Литві вивчати литовську мову на достатньому рівні для подальшої соціалізації. Були створені такі собі "тепличні" умови із формальною освітою польською мовою. Але форми освіти та спеціалізація були обмежені, а як наслідок генерації поляків, що пройшли таку "освіту" просто маргіналізувались, опинившись на найнижчому щаблі соціального статусу. Решта ж поляків була русифікована. Точно так само як русифіковувалось українське населення України. 

Але, наприкінці 80-х, на фоні демократичних змін в СРСР і фактичного розпаду Радянського Союзу, почався рух за незалежність, першими з якого були Прибалтійські держави. 11 березня 1990 року було проголошено про відновлення державності Литви та вихід останньої з СРСР. Аж через півтора року, у вересні 1991 року Москва визнала самостійність Литви і на карті Європи знову з'явилась незалежна литовська держава. І що в результаті?

А в результаті, поляки, які ніколи не вчили литовську мову, яким ніколи радянська окупаційна влада не створювала передумов для її вивчення, яким було запропоновано на вибір або маргіналізацію, або русифікацію, опинились біля "розбитого корита". Не володіючи та не знаючи литовської мови, вони були позбавлені можливості будь-якого соціального розвитку у Литві, вони втратили можливість доступу до багатьох професій, адже єдиною державною мовою була і є литовська мова. 

Натомість поляки Литви, які на противагу русифікації обрали "маргіналізацію", не змогли емігрувати до Польщі, адже вони не мали жодних освітніх спеціалізацій, що, власне, давало би можливість їм влаштувати своє життя у Польщі. Ті ж поляки, які русифікувались, також не були прийняті Польщею, адже їх рівень володіння польською був вкрай низький, а мова дуже спотворена. Повірте мені, - якщо ви хоча б розумієте польську мову, то якщо почуєте, як говорять польською місцеві у Вільнюсі, то ви будете дуже вражені - це ледь не суржик польської, російської та білоруської.

Як наслідок такої "мовної" політики радянської окупаційної влади в Литві, по минуваню 30-ти років з відновлення литовської незалежності в 1990 році, польська меншина, зокрема, Вільнюса стала частиною електорального проросійського сегменту Литви. І коли для мене було дивним, що на місцевих виборах до Вільнюської мерії йшли одним блоком росіяни та поляки, то тепер це є зрозумілим. І це видається дуже дивним, адже політично та історично поляки та росіяни є ворогами. Але такі от наслідки мовних маніпуляцій тоталітарного окупаційного радянського режиму.

Звичайно, що тепер у Литві створено всі умови для вивчення литовської мови на належному рівні як для поляків, так і для інших національних меншин. Покоління, які вже народились та виросли у сучасній незалежній Литві мають можливість на соціальний розвиток, доступ до професій, до влади тощо.

В чому ж мораль цієї історії? А в тому, що Угорщина, вимагаючи від України вилучення норми про мову освіти, фактично підштовхує угорську меншину або до маргіналізації, або до українізації. Українізація угорців очевидно, що є малоймовірна, але маргіналізація є доволі можливою. Створення "тепличних" умов, за яких угорців не буде стимульовано вивчати українську мову, просто позбавить їх соціального розвитку та доступу до професії тощо. Без належного знання української мови в угорської меншини немає майбутнього в Україні. Як наслідок є два варіанти - еміграція або маргіналізація. Чи цього бажає Угорщина? Навряд. 

Тому до перемовин між Україною та Угорщиною у даній суперечці слід залучати передусім Литву, яка має релевантний приклад вирішення такої проблеми і, водночас, має приклад того, що може бути, якщо не вивчати належним чином державну мову.

30 річниця революції на площі Тяньанмень: пересторога для України

30 років тому, 4 червня 1989 року на площі Тяньанмень у Пекіні відбулись трагічні події, що назавжди увійшли в історію як свідчення жертовності та відваги людей в боротьбі за свою свободу та свободу інших. Не вдаючись в деталі тих подій, скажу, що це був своєрідний "китайський майдан" тих часів, який, на відміну від подій в Києві 2014 року, закінчився поразкою протестуючих. Китайська влада застосувала для розгону демонстрантів армію і було вбито від 5 до 10 тисяч мирних осіб. Діапазон такий великий, бо точна кількість жертв не відома до сих пір. Але я хотів би особливо звернути вашу увагу на фото, яке я прикріпив до цієї публікації. Це фото зветься "людина-танк", або "невідомий бунтар". Зроблене в 1989 році під час подій в Пекіні кореспондентом Associated Press, зображає беззбройного чоловіка, який намагається зупинити рух колони танків, що рухаються для розгону демонстрації. Його ім'я до сих пір невідоме, але відомо одне - йому одному вдалось зупинити рух техніки та затримати її на тривалий час. В ході блокування він був затриманий людьми в цивільному і подальша його доля невідома. До тридцятої річниці трагічних подій британська служба BBC зробила відео-репортаж з вулиць Пекіну в 2019, де журналіст показував перехожим це фото і питав чи знають вони, що це таке. І більшість з них, десь 98% відповіли, що вони не знають, що це за фото, ніколи про такого чоловіка з танками не чули. Деякі навіть стверджували, що це не китайські танки. І це сумно. Бо це доказ того, що інформаційним впливом можна людям стерти з пам'яті ці події. Ви можете спитати, - до чого це я? А я до того, що якщо ми будемо забувати події Революції Гідності, якщо будемо поринати в буремні хвилі антиукраїнської пропаганди, якщо ми зречемось нашої історичної спадщини, яка, як дехто з сучасних політиків вважає, є не потрібною, то, повірте мені, але через 30 років в Києві прохожі на фото з Майдану 2013-2014 казатимуть, що вони не знають що це і що це ледь не з якогось фільму, але не з реальності. І це не моя вигадка. Це пересторога нам і прийдешнім поколінням, що таке цілком можливе.

"Якраз така біда у моєї корови: має, бідна, язика і не знає мови"

Стосується всіх, хто має язика і не знає мови, - сьогодні 25 квітня може відбутись історичне торжество справедливості. У Верховній Раді України планують прийняти за основу та в цілому Закон України "Про забезпечення функціонування української мови як державної". Нарешті на 28 році незалежності! Бо ще як нещодавно, десь років три назад тому, коли я в Апеляційному суді Дніпропетровської області заявив про незаконність використання протоколів слідчих дій російською мовою, протилежна сторона провадження, за мовчазної підтримки колегії суддів, звинуватила мене у "діскрімінациі русскаязичнава мєншинства днєпрапєтровскай області". При цьому колега адвокат з опонуючої сторони, не називатиму прізвища, махала що є сили копією рішення Дніпропетровської обласної ради. А це є доказ того, що в Україні я як українець є дискрімінований за мовною ознакою. Коли вищі посади в державі займають особи, які навідріз відмовляються користуватись українською мовою, такі от як Аваков, то це що? Нормально? Україні українську мову!

"Наша дума, наша пісня не вмре, не загине!"

40 років тому 24 квітня 1979 року безвісно вийшов з дому у Львові, а менш ніж через місяць був найдений повішеним у Брюховицькому лісі поет, композитор, Герой України Володимир Івасюк. До сих пір йде розслідування того злочину, яке десятками років блокувалось радянською владою. За моєю інсайдерською інформацією від слідчих прокуратури відомо, що на сьогоднішній день залишаються живими двоє з трьох виконавців злочину, колишні працівники КГБ, причетність яких підтвердив поліграф. Але, нажаль, інших доказів немає, тому одного поліграфа недостатньо. Але, чого достатньо, то стверджувати, що зараз ми є свідками символічних подій. Володимира Івасюка було вбито та закатовано за українську мову, українську пісню та культуру. Пісні написані великим маестро стали безсмертними в свідомості нащадків та поколінь українців. "Червона рута", "Грай водограй", "Я піду в далекі гори", - ці та інші пісні завжди лунали в часи боротьби України за свою свободу. Володимир Івасюк поліг за українську мову, як полягли так само закатовані Стус, Симоненко та багато інших. А найприкріше те, що по минуванню 40 років далі йде боротьба за українську мову. 40 років з моменту смерті Івасюка, а у Верховній Раді біло-голубі депутати-манкурти з піною з рота кричать: "Не трогайте наш язык". Ще не інавгурували президента, а він вже заявляє, що йому не подобаються квоти на українські пісні на радіо та телебаченні. Я хочу нагадати всім тим, хто біснується від думки про відродження української мови, - коли жив та творив Івасюк, не було ніяких квот, взагалі була квота на українську пісню в 1%, співати українською означало бути "ворогом народу", а він творив! Тому хочу закінчити словами безсмертного пророка українського народу Тараса Шевченка, - "наша дума, наша пісня не вмре, не загине..." Слава Україні! Україні українську мову!